(Святково прибраний зал, на стінах світлини, на
журнальному столику портрет І. Блажкевич, поруч горить лампадка, звучить уривок пісні «Моя Україно».)
Вед.1
Велика і прекрасна наша земля. Погляньте навколо:
як ласкаво світить сонце, вітерець грайливо пестить ніжні коси берези, в
голубому небі пропливають легенькі хмари, довкола співом заливаються птахи. Але
найбільше багатство нашої землі – це люди.
Вед.2
Так,
щедра наша ненька-земля, яка дарувала і дарує нам геніальних письменників,
поетів, драматургів, учених. Ми можемо
гордитися тим , що наш подільський край, наша славна Тернопільщина подарувала
нам Іванну Блажкевич, яка своїм життям-подвигом творила сьогоднішній день,
ознаменований українською державністю.
Вед.1.
Шановні гості! Сьогодні ми зібрались у цій
залі, щоб вшанувати пам’ять жінки, ім’я якої носить наш навчальний заклад.
Вед. 2
Пошанування
пам’яті Іванни Блажкевич – це
воскресіння авторки, її творчого духу.
Її життя і творчість – хресна дорога за часів Австро-Угорської імперії, пихатої панської
Польщі, сталінського «раю». Її нескореність – це вияв високого почуття
людської гідності і полум'яного патріотизму.
Вед. 1
Іванна Омелянівна Блажкевич – гордість Тернопільського краю, талановита
письменниця, народна вчителька і перш за Людина з великої літери, ім’я якої
закарбується у нашій пам’яті навіки. У цієї тендітної жінки були невід’ємні
риси, які у наш час потонули у безодні зла та ненависті. Іванна Омелянівна дуже
любила дітей, бо завжди вбачала в них краще майбутнє України.
Вед. 2
Як
швидкоплинно минає час. Немає серед нас постаті Іванни Блажкевич. Не чуємо її
лагідного, мудрого слова, не бачимо її ніжного погляду. Але пам’ять про
неї, великого просвітителя, патріарха, фундатора освіти на Галицькій землі
продовжує жити в наших серцях.
Старий Денисів
У сніги закутий,
Мов немовля
У білі пелюшки.
Тут голос Ваш
І досі іще чутно,
Тут пам'ятають
Вас
Дерева і стежки.
Сільські стежки –
Землі ласкаві руки
І сад задумливий,
Правічний, дивний сад...
Тут день у день
Вас виглядають внуки,
А Ви все не вертаєте назад
Вед.1.
Ви
не повернетесь… Та ви досі живі. Ви житимете у пам’яті народній, а ваші
нащадки продовжують нести тепло душі Вашої і по сьогодні.
Вед.2.
Невичерпні запаси любові та людяності ніколи не
закінчувалися, а волелюбність й патріотизм ще більше збагачували безмежну чашу
духовної нездоланності української патріотки – нашої Іванни Блажкевич. Протягом
усього життя письменниця прагнула виховати в кожного українця почуття господаря
своєї землі.
Вед. 1
Пропонуємо Вам
поринути у віртуальну екскурсію життєвим і творчим шляхом нашої землячки.
Народилась Іванна Блажкевич 9 жовтня 1886 року в с. Денисові (Козівський
район, Тернопільської області) в родині
народного вчителя і культурно-громадського діяча Омеляна Бородієвича.
Раннє дитинство Іванки проходило в рідній домівці в Денисові , де батьки
мали гарний сад, квітники, велику пасіку, своє поле. Коли дівчинці минув
четвертий рік, померла її мати- Марія Сильвестрівна, осиротивши четверо малих
дітей.
Вед. 2. У початковій школі в рідному селі після двох
тижнів навчання її переводять відразу у
другий клас.
Не отримавши дозволу батька на подальше навчання, Іванна змушена свої
знання поповнювати самоосвітою.
У 1904 році розпочала працю народною вчителькою початкових класів та
вихователькою дитячих садків в с. Суботові біля Галича.
У 1911 році Іванна Блажкевич виходить заміж за вчителя Івана Блажкевича і переїжджає до села Суботове на
Івано-Франківщині, де обоє працюють у школі.
29 серпня 1912 року в них народжується син Богдан ( в майбутньому доктор фізико-математичних наук, професор,
заслужений діяч науки України, член – кореспондент Академії Наук України).
Окрім сина , у неї було ще троє дочок, двох з яких (Любцю і Зоню)
отруїли польські офіцери. Коли дівчатка гралися у дворі, до них підійшли двоє
незнайомців і пригостили шоколадними цукерками. Цей шоколад був отруєним, і
дівчата три дні мучились у страшних конвульсіях , згодом померли.
Вед.1
Смерть
двох дочок, переслідування влади, побиття, зробили Іванну інвалідом, а потім ще
і смерть чоловіка – ніщо не змогло зламати її бойового духу, відданості
українській ідеї.
Прожила Іванна Блажкевич майже
століття, померла 2 березня 1977 року і похована в своєму рідному селі. На її
могилі стоїть пам’ятник у вигляді скелі. Ця чудова
письменниця, хороший педагог, культурно-громадська діячка назавжди залишиться в
народній пам’яті.
Вед. 2.
Все життя Іванни
Блажкевич – подвижництво, одержимість, гідна подиву.
Активно працювала в Союзі Українок, Взаємній
помочі українського вчительства, в Товаристві охорони дітей та опіки над
молоддю, у філії «Просвіти» в Галичині, була членом повітової управи
Української Національної Ради.
У 1918-1919 рр. Іванна
Блажкевич брала участь у визвольних змаганнях українського народу, за що
зазнавала переслідувань з боку польської
влади. У 20-х
роках польські шовіністи
підступно отруюють двох
її донечок. І нині моторошно читати листівку-погрозу,
що знищать і її, якщо не зречеться свого українства. Не зреклась, не
відвернулась, вистояла.
Тендітна жінка... Звідкіля ця сила,
Яка збудила аж сім сотень віч?...
Двох доньок-янголяток схоронила,
Саму її ледь не згубила ніч.
Підвода..., пута..., і осіння плюта,
А збоку – Стрипа. Лисі береги.
І вороги...
Упала кара люта –
Роздерли тіло буки-батоги.
Знайшли ґаздині на краєчку плеса,
Де очерет... Верета – і в село.
А біль крутив із плоті перевесла.
Вона ж – воскресла, вбійникам на зло.
Негнуча Жінко! Знов промовці-судді
І віча. Воля – наш дороговказ.
Вирують дні. А в тому многолюдді
Ми не забули.
Ми впізнали Вас.
Вед.1.
Ми
впізнаємо її досі. У волелюбності, у жертовній боротьбі, у творчості.
Напевно, найбільше щастя митця, коли твоя муза,
твоя щира душа плекається народом
упродовж десятиріч... Щирий, сильний
голос вірної дочки народу був визнаний офіційно лише в 1963 році, коли її було
прийнято до Спілки письменників України, проте національно-патріотичні твори були закриті для читачів.
Вед.2.
Попри усі заборони твори Іванни
Блажкевич, де було сказано найголовніше, передавалися із уст в уста, від серця до серця – «Українець
я маленький...», «Українка я маленька...». Майже кожен хлопчик, кожна дівчинка
в Залукві, та, очевидно, й по інших
селах, переступаючи поріг школи, знали
ці вірші і не знали, хто їх написав.
Сьогодні нам важко уявити українську дитячу
літературу без творчості І.Блажкевич
і без таких її книг, як «Святий Миколай», «Тарас у дяка», «Мила книжечка»,
«Вертеп», «В мамин день», «Івась - характерник», «Пушистий
король» та ін.
Тож хай сьогодні з уст дітей, для яких вона писала
свої твори, продзвенить її голос.
Хай веселий дитячий рій ввіллється у цю залу дзвінкоголосим щебетом і відкриє глибину її слова, як
слова Божого.
Виходять малі діти і декламують вірші
Листочки
Осінь, осінь... Лист жовтіє.
З неба часом дощик сіє.
Червонясте, золотисте
Опадає з кленів листя.
Діти ті листки збирають,
У книжки їх закладають.
Наче човники, рікою
їх пускають за водою.
З них плетуть
вінки барвисті –
Червонясті, золотисті
А ТИ НЕ ТАКИЙ?
Що за
плач тут, що за крики?
Що за гам такий великий?
Хто тут сльози проливає?
Хто невмите личко має?
Там он Марта,
наче рожа:
Вмита, вбрана, чиста, гожа.
Чом же плаче наш Іванко?
Чи водички мало в збанку?
Нум скоренько умивайся
І чистенько утирайся!
КОТИК-МУРКОТИК
Ох і любить спать на сонці
Котик наш, муркотик,
Цілий день він на віконці
Гріє свій животик.
Та як мишка зашкребоче,
Котик вже пильнує.
Не заплющить доти очі,
Поки не вполює.
ДО РІКИ
До ріки
Нумо швидше
до ріки
Всі гуртом купатись!
Нам сріблястої води
Нічого боятись.
На зеленім
моріжку,
В лозах коло броду
Поскидаємо вбрання
І — шубовсть у воду!
ЧИ Є В
СВІТІ ЩО СОЛОДШЕ?
Чи є в світі що солодше.
Як мамині очі,
Які зорять за дітками,
Як вдень,
так і вночі?
Чи є в світі що любіше,
Як мамині руки:
Що працюють для дитини
Щиро – без
принуки?
Чи є в світі що щиріше,
Як серденько
мами:
Яке б'ється для діточок,
Аж ляже до ями?
Чи є в
світі що дорожче,
Як мама кохана,
Що працює для дитинки
До ночі від рана?
Вед.1.
Хочеться
сподіватися, хочеться твердо вірити, що наша нація все частіше буде
повертатися до своїх історичних витоків,
адже в Галичині – свідомий народ, і в цьому величезна заслуга Іванни Блажкевич.
Ми цінуємо і поважаємо всіх тих, хто продовжує її святу справу.
У 1993 році в Тернополі
встановлено літературно-мистецьку премію ім. Іванни Блажкевич за кращі твори для дітей.
Вед.2.
Коли згадуємо І. Блажкевич, кожен згадує щось своє, а всі разом велику всеохоплюючу любов до рідної землі і
незвичайну особисту відповідальність за
втілення і зміцнення національних ідеалів. Не вміла, не могла, не хотіла
письменниця бути байдужою – належала до того
покоління українського жіноцтва, яке національні інтереси ставило вище своїх.
Коли
відзначалось 90-ліття поетеси, вона кожному присутньому на вечорі подарувала саджанець виноградної лози.
Візьміть лозу і посадіть
в саду:
Нехай вона в землі укорениться,
Ще добре, якби там була
пшениця.
І я в той сад по осені
прийду.
Візьму в долоні гроно
золоте –
То
за терпіння й труд винагорода.
У ньому вод джерельна
прохолода
І пломінь сонця іскрами
цвіте.
І я кажу: – Допоки є земля,
Допоки на землі живе
людина,
О, хай повік не гряне та година,
Що все життя дощенту спопеля!
Життя
нелегке,
часом і круте.
Та все ж нам на шляху не зупиниться.
Хай вічно буде сад, і в
нім криниця,
І виноградне гроно
золоте.
Хай вічною буде духовна спадщина народу, хай об'єднує всі покоління, хай не міліють джерела нашої історії і хай
Україна буде такою, якою хотіла її бачити Іванна Блажкевич
(Звучить запис пісні
про Україну, ведучі
дякують гостям і учасникам)
Сценарій
свята
« Шевченко - наш. Він для усіх століть...»
Мета: виховання любові до рідної мови, скарбів поетичного слова України,
вшанування пам’яті видатного художника слова, патріота України – Т.Г.Шевченка формування культури
мовлення через красу і багатство рідної мови.
Обладнання: портрет Т.Г.Шевченка, свічки, гілка вишні, хліб, рушники, стрічки
«Хай палає свічка…»
На сцені – стіл, вкритий рушниками, портрет Шевченка, квіти, свічка; по
можливості – елементи інтер’єру української хати.
Слово вчителя
Ведуча: Кожний великий народ має свої
знакові постаті. Для Англії – це Байрон, для Німеччини – це Гете, для Польщі –
Міцкевич, для Росії – Пушкін, для України – Шевченко.
Бо пам’ятайте, що на цій планеті,
Відколи
створив її Пан Бог,
Ще не були
епохи для поетів,
Але були
поети для епох.
Шановні гості! Запрошуємо
вас у царство мудрого й красивого, правдивого й цінного, сильного й ласкавого,
доброго й мужнього слова. Поезія – це вогник, схожий на полум’я свічки, що
запалює душу людини (запалює свічку, що стоїть біля портрета Шевченка)
Ведуча: В історії назавжди залишаються імена, які з гордістю вимовляє, пам’ятає і
шанує людство. У перші березневі дні ми знову згадуємо великого сина нашого
народу – Тараса Шевченка. Скільки років минуло з дня народження поета, проте і
нині живе під сонцем України Кобзареве слово, слово великої, непогасної любові
до свого народу, своєї землі.
Ведуча:
Хай палає свічка,
Хай палає,
Поєднає нас вона в цей час.
Друзів голоси нехай лунають,
Слово й музика нехай єднають нас.
Березень в Україні часто називають Шевченковим. І це не
випадково : щороку навесні Великий Кобзар приходить до нас і щороку новим, неповторним.
Тарас Григорович Шевченко - велика і невмируща слава українського народу. Під
думи народні налаштовував свою ліру Кобзар, тому й оживало в його полум'яному
слові все те, що таїлося в глибині душі народу. Як весна оновлює природу, так
само поезія Великого Тараса оновлює наші душі, закликає бути чесними і
милосердними, щиро любити свій народ, свою Україну.
Учень
Шевченко - наш. Він для усіх століть,
Він - як Ісус Христос для України .
Візьміть його вогню, хоч крихітку
візьміть,
І з цим вогнем виходьте із руїни.
І стане вам певніше на душі,
Засвітиться вона душею в храмі.
Його слова - освячені ножі,
Вони болять народові, як рани.
Шевченків біль. Він протинає нас.
І гнівом вибухає в кожнім слові.
І крізь віки іде сумний Тарас
Предтечею в терновому вінкові.
Ти зорею сіяєш прийдешнім віку,
Сходиш хлібом на яр-рушнику
У розкриллі земних і заобрійних трас
Височієш над світом, великий Тарас.
Ведуча. Так, саме навесні прийшов у світ цей
геній людства, « щоб всіх од сну нас розбудить» . Усім вам відомо, що 9 березня
1814 року в с. Моринцях Звенигородського повіту Київської губернії (нині
Черкащина) народився Тарас Григорович Шевченко. Родина була не з бідних :
батько знав грамоту, чумакував, стельмахував. Усі день і ніч працювали, щоб і
ненависну панщину відробити, і себе прогодувати.
Ведуча. Тарас був четвертою дитиною в сім'ї. Він
виростав пустотливим, допитливим і мрійливим хлопцем. Хлопчику було лише 9
років, коли померла його мати. Через два роки не стало й батька. Життя Тараса,
його братів і сестер стало нестерпним. Шевченко потрапив до сільської школи, де
вчителем був дяк, «носити воду школярам». Він наймитував у дяка й одночасно
вчився. Гірким було те навчання, гірким було його дитинство.
Учень
Світило сонце, та світило іншим,
Світило сонце - сироту пекло.
І западало зерном гнівних віршів
В дитяче серце страдницьке село.
Чи не відтоді сліз було замало?
Померла мати. З-за високих хмар,
Здавалося , лице її зринало,
Як із Тараса виростав маляр.
Ведуча. Мандруючи Тарасовими шляхами, зупинимося
в холодних казематах Петропавлівської фортеці, де утримували Шевченка до
остаточного винесення вироку. За вікном - хоча примарна, але воля. На душі -
пекучий біль і світлий сум, а в серці - віра у власну непохитність.
Ведуча. Десять довгих років життя поета забрала
солдатчина, обшуки, знущання. А найголовніше - заборона писати й малювати - те,
заради чого жив поет.
Учень
Забрали олівця. Папір забрали.
Здається, уже гірше не бува.
Краще б на горло ви мене скарали!
А ви ж у мене вкрали всі слова...
. .Мовчати...Ні!...Це не моя стихія;
Боротись - так боротись. До кінця!
Терпіти буду. А мовчать - не вмію...
О, дайте хоч огризок олівця.
Ведуча. Не схаменулася Шевченкова муза, яка вже
привела його до цих казематів! Звідти, з-за ґрат, лине на батьківщину голос
митця, сповнений болем і тугою. Ні, не особисте становище хвилювало поета , невсипущими
думками линув до України.
Заслання, самота,
солдатчина. Нічого.
Нічого —
Оренбург. Нічого — Косарал.
Не скаржився.
Мовчав. Не плакав ні від чого.
Нічого, якось
жив і якось не вмирав.
Вернувся в
Петербург, і ось у Петербурзі -
після таких
років такої самоти! -
овацію таку йому
зробили друзі! -
коли він
увійшов. І він не зміг іти.
Він прихилився
раптом до колони.
Сльоза чомусь
набігла до повік.
Бо, знаєте… із
каторги в салони…
не зразу
усміхнеться чоловік…
Він пройшов
«похмурий, тернистий шлях, не зрадивши себе, не поганьбивши своєї людської
гідності». Але свічка його життя догорала. Фізично знищений, поет відчував, що
мрії про одруження, сім’ю, хатину над Дніпром – залишаться нездійсненними.
Тільки муза поезії зігрівала змучене серце, дарувала радість творчості.
Ведуча: Доля не дала Шевченкові сімейного щастя, родинного тепла, взаємної любові,
не було в поета навіть хатини – останньої мрії. Він мріяв про
люблячу дружину, діток, про садок біля власної хати над Дніпром, та не судилось
йому продовжити свій рід у наступних поколіннях.
(
На сцену виходить учень у ролі
Шевченка і дівчина – його кохана)
Шевченко
Мені ж, мій Боже, на землі
Подай любов, сердечний рай!
І більш нічого не давай!
Дівчина
Я тебе чекала роки й роки.
Райдугу пускала з рукава.
На твої задумані мороки,
На твої огрозені слова.
Я тебе в Закревській поманила,
Я душею билась в Рєпніній,
А в засланні крила розкрилила
В Забаржаді, смуглій і тонкій.
Ні мотиль-актриса Піунова,
Ні Лікери голуба мана
Цвітом не зронилися в грозову
Душу вільну, збурену до дна.
Я б тобі схилилася на груди,
Замість терну розсівала б мак.
Та мені зв’язали руки люди.
«Хай страждає, - кажуть, - треба
Хай у ньому сльози доспівають
У ненависть, в покару, в вогні».
І мене, знеславлену, пускають,
Щоб ридали вірші по мені.
Я – Оксана, вічна твоя рана,
Журна вишня в золотих роях.
Я твоя надія і омана.
Іскра не роздмухана твоя.
Ведуча: арас Шевченко – великий
син свого народу
За своє життя Кобзар
закохувався багато разів. Любили й Шевченка, але кожного разу щось ставало на
перешкоді одруженню.
Першим сильним почуттям Тараса було його
дитяче кохання до сусідської дівчини Оксани Коваленко – юної Беатріче його
поезій.
(
Інсценізація . Дійові особи: Тарас, Оксана)
Тарас
Мені тринадцятий
минало,
Я пас ягнята
за селом.
Чи то так
сонечко сіяло,
Чи так мені
чого було?
Мені так
любо , любо стало,
Неначе в
Бога…
(Сідає на лаву)
Тарас.
Як прийде
Оксана, скажу: ти моя зіронька.
( З’являється дівчинка у вишитій сорочці, у волоссі стрічка)
Тарас (радіє).
Іди ,
Оксаночко, сюди, щось тобі скажу.
Оксана.
Ну, що?
Тарас.
Та йди
ближче.
Оксана.
Та я й
звідси почую.
Тарас.
Знаєш, я
кидаю дяка і йду в Лисянку.
Оксана.
А чого? Не помирилися?
Тарас.
Ні, не те.
Буду там учитись на маляра.
Оксана.
О? Так
уже годі на кобзаря – підеш на маляра?
Тарас.
Років за два буду маляром.
Оксана.
А що це таке –
маляр?
Тарас.
Як що? Що схотів, те й намалював. Схотів – дерево,
схотів – хату, схотів – козака.
Оксана.
Ти бач, он
воно що!
Тарас.
Зароблю
грошей – поставлю хату з віконницями. Віконниці розмалюю ліліями або барвінком,
а на дверях… ех! Козака змалюю на стіні.
(Пауза)Тебе змалюю та й
дивитимусь на тебе!
Оксана(підходить
ближче, сідає)
Таке
вигадуєш. Бідний ти, Тарасе, у тебе й сорочка не біла.
Тарас.
А ти знаєш
оту пісню «Ой зійди, зійди, зіронько моя вечірняя»?
Оксана.
Ну то й що?
Тарас.
Зіронька, то це ти!
Оксана.
Як це?
Прирівняв! Чим же я до неї подібна?
Тарас.
Гарна ти! Немає кращої за тебе!
Оксана.
На всю Кирилівку?
Тарас.
І на всю
Кирилівку, і на весь білий світ!
(взявшись за руки, діти виходять, звучить
лірична мелодія)
Оксанку Коваленко розлучили з Тарасом-кріпаком
обставини. Вирвавшись на волю, Тарас не скоро повернувся у рідне село, а коли
приїхав, Оксана вже була одруженою жінкою.
Схожою на Оксану була
польська швачка Гусіковська – друге юнацьке кохання Шевченка, овіяне чарівністю
чужого великого міста Вільно. Вона навчила Тараса польської мови, допомогла
відчути різницю між долями вільної людини і раба. Недовго, одначе, 16-літній
Тарас втішався щастям кохання. Наближалася польська революція 1830 року. Тарас
разом з паном Енгельгардтом вирушив до
Петербурга.
У 1843 році поетове серце приворожила
Ганна Закревська. Але вона була дружиною поміщика.
Варвара Рєпніна кохала Тараса, та він мав
княжну лише за друга.
Обдарована Катерина Піунова
була ще надто молода, щоб оцінити велич того, хто сватався до неї.
Ликера Полусмак була і гарна, і ніби ж розумна
( вміла читати, писати). А ледарство, неохайність, корисливість дівчини Шевченко сприймав за селянську
простоту, жвавість і дотепність.Він був упевнений, що провиною всьому оте прокляте кріпацтво. Воля і достаток змінять Ликеру на краще. Це був останній
самообман у житті поета.
Так і не вдалося Тарасові стояти під вінцем у церкві з подругою на все
життя.
Ведуча. Безперечно, Шевченко - духовний символ
України, наш
великий сучасник. До нових і нових
поколінь він приходить разом
із усвідомленням ними дійсності. Із
дитячих літ, неначе святе
писання, убираємо ми в душу його
полум'яні пророчі рядки.
Великий Кобзар і сьогодні незримо
присутній у нашому житті,
звертається до нас усіх зі своїми
безсмертними думами.
Ведуча
В дні перемог і в дні поразок,
Щасливі дні і в дні сумні
Іду з дитинства до Тараса,
Несу думки свої земні.
Коли в душі моїй тривога,
Коли в душі пекельний щем,
Іду до нього, до живого
У всесвіт віршів і поем.
(звучить фрагмент пісні «Шлях до
Тараса»)
Ведуча. Український
народ свято вшановує пам'ять свого
безсмертного пророка, поета. Кожного
року ми відзначаємо
Шевченківські дні. Линуть над світом
вірші та пісні, написані
Шевченком. А його величний образ постає
у нових ліричних творах
поетів. Звисока споглядає Тарас на свою
Україну. Бо безсмертна
слава народного поета – патріота.
Ведуча.
Ступаю там, де кожна порошина
Вогненний дух поета зберегла,
Де бронзою висвічує вершина
Крутого, планетарного чола.
Стоїть Шевченко на Чернечій-
До неба осяйне чоло.
Здушив сіряк широкі плечі -
Ніяк не вивільнить крило.
Ведуча.
Зійди, наш Батьку, з п'єдесталу!
Розкрий народові вуста!
Його так довго розпинали,
Що не зійде ніяк з хреста.
Прости нас, Батьку, Світоче й Пророче,
До тебе йдем у щирім каятті,
Бо ми ж таки добра Вкраїні хочем,
Бо неможливо жить у розбратті.
Ведуча.
Пошли нам ,Отче,мудрості й снаги,
А в душах світлі помисли нести.
Прости за все, Тарасе дорогий,
Пророче,Батьку, Світоче, прости!
Ведуча
Актуальність Шевченка не в тому, що він
порушив великі й вічні питання або дав нам відповідь на них. Кожне покоління
має самостійно шукати відповіді на питання, поставлені часом.
Сьогодні ми повертаємось обличчям до загальнолюдських
цінностей, а отже, й до Шевченка. Він приходить у наш день. Але ми повинні йти
в його час. Лише так між нами і ним глибшатиме взаєморозуміння.
Встань, поете, подивися
На поля просторі,
Колоситься там пшениця,
Наче синє море.
Україна твоя вільна
Вже панів немає,
І народ наш український сам шлях обирає.
І в сім'ї народів славних,
В сім'ї вольній новій
Тебе згадує , поете,
Незлим тихим словом!
Ведуча:
Серце у нас одне! Шевченко у наш один. Єдина у нас Україна!
Дякуємо за увагу. До нових зустрічей!
Сценарій свята
«Ми вдячні
Богові за маму»
Мета: підтримати
традиції дбайливого ставлення до матері, зміцнити сімейні цінності ,
підкреслити особливе місце у нашому житті найдорожчої людини, виховувати
повагу, прагнення дарувати мамі свою любов і ніжність в подяку за її турботу,
терпіння і відданість.
Перебіг свята
Вступне слово
вчителя.
Прийшов на землю травень, оспіваний у
піснях, гаптований солов’їними трелями, і
приніс нам зворушливе, сердечне Свято матері.
В Україні
стає доброю традицією відзначати в другу неділю травня День матері, берегині
сім’ї, духовної опори роду. Навколо матері гуртуються діти і внуки, невістки й
зяті. Вона береже звичаї своїх попередниць, встановлює власні родинні традиції,
творить неписане законодавство стосунків у своїй маленькій державі, ім’я якій –
родина. До матері прислухаються, її поважають. Де вона в пошані, там лад і
спокій.
Ростуть наші діти і з ранніх літ
славлять Бога за все, що мають у житті: яскраве сонечко, голубе небо, за місяць
і зорі, за батьків, за милість Господню. Сьогодні вони хочуть подякувати Богові
за своїх матерів, за їх золоті руки і безмежно люблячі серця. Висловити слова
вдячності найдорожчим людям за дароване життя, за щоденні молитви, за турботу,
що не знає меж.
(Презентація)
Учениця: Якщо говорити
між нами,
То все починається з мами.
І казочка перша у світі,
І сонячна подорож в літо.
Найперші легенькі сніжинки
І сяюче диво – ялинка.
Від мами – літери, й слово,
І зроблена разом обнова…
Якщо говорити між нами,
То все починається з мами.
Учень: Дощі,
що йшли багато днів, - затихли,
І сонце день весни поцілувало.
За вітром хмари чорні десь
поплили,
Земля в віночок пролісковий вбралась.
Це мамин день, сьогодні в мами свято,
Несем свої серця з любові мамі,
На світі слів прекрасних є багато,
Але для неї їх усіх замало.
Ми віддаємо маму в руки Божі,
Він знає, як її нагородити,
Він на стежках життєвих допоможе,
І відповість на всі її молитви.
(З хлібом-сіллю на рушнику зустрічають гостей
дівчина і хлопець в українських строях)
Учениця: Заграйте,
гори, зашуміть, діброви,
Приберіться, ниви, красно та багато,
Зажурчіть, потоки, заведіть
розмови
Про святочну днину, про велике свято!
Заспівайте гучно в тихім гаю, птиці,
Гомоніть з вітрами, польовії квіти,
Задзвоніть, дзвіночки, рожі, всі косиці,
Заспівайте хором, українські діти!
А кому ж то грати та кому співати?
Знає це дитяче чистеє серденько:
Нині Твоє свято, наша рідна мати,
Будь благословенна, українська ненько.
Учень: Ласкаво просим, гості, у світлицю,
Де пісня й казка, звичаї живуть,
Де пахне васильочок і пшениця,
Де рушники узорами цвітуть.
Учениця: Добрий день Вам,
люди добрі,
Що зібрались у цій залі,
Раді з святом Вас вітати,
Щастя і добра бажати.
(Виходять ведучі)
Ведуча: Шановна наша родино! Просимо ласкаво на хліб, на сіль,
на свято урочисте.
Ведучий: Слово мама
входить у наше життя тихо і непомітно. Так тихо ростуть дерева, сходить сонце,
тихо гладить дитину по голівці рідна рука. Із букви-краплинки та
щастя-сльозинки зродиться воно на вустах янголятка і осяє хатину, як дар Божий.
От тільки не дано нам запам’ятати цю мить, як не згадати й того дня, коли над
нашою колискою вперше схилилася мати. Це – мить, і це – вічність, бо мама
завжди з нами, оберігає від усього злого – добра й вічна Берегиня роду нашого.
Учень: Стоїть матуся світла, мов Великдень,
Як свічечка в каплиці край
села.
І все буденне враз стає
величним,
Здається, що нема у світі
зла.
Стоїть – і наче небо стало вищим.
Цілує промінь лагідний
уста.
Вона за все пробачить, як
Всевишній:
За сіль сльози і за того
листа,
За роки посивілі самоти…
Матусю, із яких джерел та сила,
Що помагає вам свій хрест
нести?
Учениця: Ви колись над нашою колискою
Вечорами тихими схилялися.
І були далекі зорі
близькими,
Як до нас матуся
усміхалася.
Ми хворіли, Ви за нас
молилися,
Нам щастило – Ви за нас
рпділи.
І солодким болем серце
билося,
Як з гнізда у білий світ
летіли.
З чим
прийдем до Вас в цей день весняний?
Любій мамі що подарувати?
Пісню, квіти, золото,
коштовності?
Лиш здоров’я
– жити і сміятись.
Звучить пісня «Червона калина»
Ведучий: Мати. Матуся. Материнство. Усе
найрідніше, наймиліше, найдорожче увібрали в себе ці сонячні слова. Задовго до
народження дитини і до останньої хвилини власного життя серце матері віддане
дітям, сповнене турбот про доню чи сина, навіть коли вони давно дорослі. Чи не
тому матері не мають віку? Молода, в літах чи зовсім старенька – мати все одно
залишається найближчою, найріднішою.
Учень: Кожна ненька для своїх дітей
Простягає щастя на
долонях –
У матусі серце золоте,
У матусі паморозь на
скронях.
Чи то вишня свій зронила
цвіт,
Ніби й неньці небагато
літ,
Та все сяють сріблом її коси.
Пригорніть матусю до
грудей,
Не старайтесь сльози
приховати.
Найрідніша серед всіх
людей,
Найвірніша лиш буває мати.
І якою б не була любов
До сестри, коханої
дружини –
Лиш до неньки ми ідемо
знов
В найскрутніші у житті
хвилини.
Учениця: Коли усміхається мама,
То ніжності ллється
ріка,
А вітер танцює в
нестямі
У нашім дворі гопака.
Колючії тануть сніжинки
Обабіч весняних доріг.
Нема чарівнішої жінки
За ту, що дарує усміх.
У світі стає враз
тепліше
І все навкруги зацвіта.
Благаю, всміхайся
частіше,
Матусю моя золота!
Учень: Коли буває важко на душі,
Промов, матусе, хоч
півслова –
І згасне біль,
розсіються дощі,
І сонце усміхнеться
знову.
Кохана мамо, ти –
найкращий друг,
Моя пораднице єдина.
Я мовчки притулюсь до
твоїх ніжних рук –
В очах
побачу небо синє…
Ведуча: Руки матері… Вони ніколи не знають
спочинку, завше невпинно працюють: у хаті, на подвір’ї, на роботі . Начебто увесь світ постійно потребує уваги і роботи материнських рук .
Ведучий: І завжди руки
моєї матусі пахнуть чимось: або свіжовипраною й щойно випрасуваною білизною,
або пшеничним борошном і гарячим хлібом, або яблуками і медом у Спасівку, а то просто вітряним
осіннім полем, або шпарким морозом і снігом, або першими весняними бруньками.
Учень: Мати білить хату на свято,
Сподіваннями тішить розлуки.
Стіни льоном цвітуть синювато.
Пахнуть квітами мамині руки.
Заховавши у закуток втому,
З рушниками розвішала спокій,
Розмальовує ружами комин.
І дзвенить її голос високий.
І вже у хаті матусине свято
Вгамувало всі болі й розлуки,
Пригортаю до уст винувато,
В праці зболені мамині руки.
(Танець)
Ведуча: Подивіться в мамині очі. Чи не наша неуважність та байдужість сіють у них смуток?
Ведучий: Як рідко задумуємось над тим, що необачно зронене слово залишає рубець у
душі найріднішої людини, вибілює їй коси, розсипає зморшки на чолі? Пам’ятаймо
завжди про це.
Учениця: Бережіть материнське серце,
Бо воно, як воскова
свічка.
То на гноті маленьке
сонце,
Ніжне й тепле, але
не вічне.
Коли радість і
спокій у хаті,
То горить воно рівно
і тихо.
Як прикутая пташка
крилата
Стрепенеться,
віщуючи лихо.
Учень: Затуліть теє серце ніжне
Од вітрів забуття і
тривоги,
Каяття принесіть їй,
хоч пізнє,
І утріть гіркі
сльози знемоги.
Розсипа серце мами
проміння
На пелюстки долонь
діточих
Тихо
скапує нам на сумління,
Зазирає, мов
совість, в очі.
Інсценізація
«Рахунок для мами»
Автор: «Богданчик
сидить за столом і щось старанно записує у зошит.»
Мама: «Що ти пишеш,
сину?»
Богдан: «Рахунок для
тебе»
Мама: «Цікаво,
цікаво!» (хоче підглянути)
Богдан: «Побачиш, коли
я допишу».
Автор: «Хлопчина
списав цілий листок, простягнув його мамі, і вона почала читати».
Мама: (читає)
«Рахунок для мами Богдан, який зробив деяку роботу по господарству і хоче
отримати за це певну суму грошей, а саме:
2 рази приніс молоко – 10грн.
4 рази поприбирав у кімнаті – 20грн.
2 рази помив посуд – 10грн.
5 разів почистив взуття – 15грн.
3 рази помагав накривати на стіл –
20грн.
Це
разом – 65грн.
Автор: Мати уважно
прочитала цей дивний рахунок, взяла олівець і сказала: Мама:
«Я напишу тобі свій рахунок».
Богдан: «Ну, добре,
почекаю»
Автор: Мама недовго
сиділа над своїм рахунком, справилася дуже швидко, віддала його синові.
Богдан: (читає) .
Рахунок Галини Віталіївни синові Богданчику:
12 років варила для тебе їсти – 0
грн.
12 років для тебе прала – 0 грн.
50 штанів, курток, сорочок зашила –
0 грн.
100 ночей просиділа біля тебе, коли
ти хворів – 0 грн.
Усе разом – 0 грн.
Автор: Хлопець уважно
прочитав мамин рахунок і був здивований.
Богдан: «Але, мамо,
чому ви скрізь написали 0 грн?»
Мама: «Тому що мати
для своєї дитини все робить просто так. Але, якщо ти хочеш, я можу дати тобі ті
гроші, які ти заслужив.»
Богдан: «Ні, мамо, я не
хочу жодної гривні, пробач мені, я все зрозумів».
Ведуча: Мати – це
людина, перед якою ми будемо завжди в боргу, будемо вічно цілувати її руки, які
підтримували нас у години радості і печалі.
Пісня
«Матуся»
Учениця: На небі безліч світить зір,
Але лиш та для мене
наймиліша,
Що око радує мені ,
повір,
Хоч світло сипле не
найяскравіше…
У морі безліч
плеще хвиль,
Та лиш одна для
мене найніжніша,
Яка лікує мій душевний
біль,
Хоч і на берег
плеще найтихіше…
На світі безлічі
сплітаються доріг,
Але лиш та для
мене найрідніша,
Яка веде до мами на поріг
І посмішкою
маминою дише…
Ведучий: Молодість
егоїстична. Беручи все як належне, ми часто забуваємо про вдячність. «Дякувати
батькам? За що? Вони зобов’язані мене
утримувати!» Визнайте, це – типова думка багатьох самовпевнених людей.
Ведуча: Кажуть, кожне
покоління переживає любов батьків і невдячність дітей. Давайте станемо
винятком!
Учениця: Дякую Вам, мамо, за перший скарб – пісню над
колискою. За пісні, які Ви добували зі свого серця, які пронесли через усі свої
літа й співаєте їх нині чистим, красивим і таким молодим голосом. Дякуємо Вам,
мамо, за невмирущі пісні з глибин народних і вічних. З ними ми сильні. З ними
ми горді і красиві. З Вашої пісні й любові ми, мамо, ми прийшли у світ. Пісня
Ваша була моїм першим причастям. Доки співає мати, доти буде наша Україна.
Учень: Дякую Вам,
мамо, за другий скарб – рідне слово, рідну українську мову. Мені вперше
забриніла вона з Ваших уст і вже довіку не змовкне у моєму серці. Не зрадимо
української мови, не зрадимо матері, не зрадимо України.
Учениця: Дякую Вам, мамо,
за третій скарб – молитву до Бога. У світлому серпанку дитинства бачу Вашу
руку, яка благословляє нас, чую молитву. На крилах молитви летіла наша віра
попід небеса, кріпила наш дух і тіло.Дякую Вам, мамо, за радість і сльозу, за
слово й молитву, за пісню й ласку, за святість думки й таїну любові, за ясний і
тихий світ добра у нашій хаті.
Пісня «На нашій Україні»
Учениця: Перед Богом мама на колінах,
Щирим серцем молиться вона.
І горить незмінна і
натлінна
Віра – непідкупна і міцна!
Ця молитва небо відкриває,
Ця молитва рветься в
небеса,
Бо любов Господня в ній
палає!
І слова, як вранішня роса,
Кожна крапля має силу Божу
Для нужденних, хворих і
німих…
За дітей незрячих і
безсилих –
Молиться не тільки за
своїх!
За дітей, щоб вирвати із
аду,
Усім серцем молиться вона.
В цій молитві сила зорепаду
І морської хвилі глибина…
Перед Богом на колінах
мати,
А насправді – воїн на коні!
Дай бажання поряд з нею
стати
Помолитись, боже, і мені!
Учень: Дякую Вам, мамо, за пісні крилаті,
І за щедрі свята в нашій
рідній хаті.
Бачу Ваші очі в срібно-сивім
сумі.
В них світають ночі в сонячній
задумі.
Учениця: Прошу в Вас
любові на щасливу днину,
Чую ніжний голос: «Спи, моя
дитино».
Носять Ваші руки онучат
маленьких,
Ви такі прекрасні, моя рідна
ненько.
Учень: Ви в молитвах Божих бережете світло,
Щоб життя у мирі і в надії
квітло –
Щоб світило сонце нашій
Україні.
І всміхалось дітям небо
синє-синє.
Учениця: Дякую Вам , мамо, за високу долю,
За зелене жито на веснянім
полі.
Дякую Вам, мамо, за прожиті
роки,
За турботи серця, за
родинний спокій.
Хоч часом ми буваємо нечемні
І дуже Ви хвилюєтесь за нас,
Але у серці, знаємо напевно,
Ми більше радуємо Вас.
Ведуча: Любі наші матері! Будьте завжди гарними
і коханими! Нехай Ваші діти дарують Вам силу і щастя! Життя триває, тому що на
Землі є Ви!
Ведуча: Шановні мами!
Хай Бог охороняє вас від
злого,
Хай світить сонце і
колосяться жита,
Щоб Ви були щасливі і
здорові,
Усі разом: На многії і
благії літа.
(звучить пісня «Многая літа»)
Заключне слово
вчителя.
Шановні мами, прийміть дитячу вдячність
за вашу відданість і ніжність, терпіння і працю. Нехай любов, дарована дітям,
повернеться сторицею, рясними Божими благословеннями!
Комментариев нет:
Отправить комментарий